"Ти повинен вижити!": моторошна історія одного сходження на Говерлу

Історія туриста з Чернівців Михайла Непалова про його екстремальний похід на Говерлу, зустріч з бурею, ведмедем та боротьба за життя. 

"Зазвичай, у всіляких історіях про гори розповідають або про підкорення вершин, або про невдачі при сходженні. І часто туристи залишають “за кадром” багато моментів. Але я розповім про все, що сталося зі мною під час та після підкорення Говерли. Розкажу про боротьбу за життя. 

24.12.2016. Сходження. Соло.

Свій шлях розпочинаю на залізничній станції у с. Лазещина. Надворі ще досить темно і морозить так, що лижні палиці вкриваються інеєм.

Реєструюсь на КПП. Мені кажуть, що оголошено штормове попередження і підйом в гори заборонений. Говорю, що буду просто відпочивати у будиночку і мене пропускають.

Погода непогана: похмуро, але де-не-де бачу легкі хмаринки, що плавно пливуть небом. Дійшовши до урочища Козьмещик, заселяюсь в будиночок. Снідаю. Беру штурмовий рюкзак на 25 л з мінімальною к-стю речей. Висуваюся на штурм.

Сніг утрамбований – рухаюся досить швидко. Погода прояснилась: небо стало ясним з видимістю на кілька км. Думаю: яке нафіг штормове попередження? В альпійських ялинках зустрів 3-ох туристів, які запросили мене перекусити з ними і випити по 50 грам. Сиджу з ними 20 хвилин.

Продовжую сходження. Погода просто ідеальна, але вже на виході до підніжжя розвернувся і побачив страшну картину. На мене насувалася зловісна чорна кількакілометрова хмара. Сказав собі, що встигну піднятися.

Хмара наздогнала мене за 10 хвилин.

Погода різко змінилася: почав дути страшенний вітер і все накрило туманом. Налетіла буря 90-го левела: довелося змінити флісові рукавички на лижні і одягнути баф. Мій одяг вкрився інеєм і задубів. Кожен крок вартував величезних зусиль.

Я падав духом і не вірив, що зможу зійти.

Одна половина моєї свідомості благала мене: забий, повернися! Але друга підштовхувала: зроби це або здохни, у тебе немає дороги назад. Я поставив собі за мету зійти хоча би на малу Говерлу. І я це зробив.

Потім кажу собі: раз ти дійшов, був на малій, тепер піднімися на саму вершину. Але далі ставало все гірше: вітер здував з ніг, а навколо був суцільний туман. Я вийшов на вершину і зрозумів, що абсолютно один там, ніхто більше не зміг піднятися під час бурі. Я сховався за колоною і з’їв останній снікерс. Він задубів. Вітер безжалісно завивав і я не хотів більше залишатись на місці. Почав спуск.

Подумав, що найважче вже позаду, але виявилося, що все тільки починається. На спуску мене постійно здував вітер – непомітно для себе я змістився з маршруту і спустився не в тому напрямку. Буря викачала всі сили, я ледве йшов, а через сильний туман не бачив куди. Я не мав GPS і не міг зорієнтуватися.

Я соромився дзвонити рятувальникам, але буря була настільки потужна, що з кожною хвилиною все більше і більше вбивала мене. Згадав, що деякі гіди також викликають рятувальників; наважився зателефонувати.

Розумію, що неправильно записав номер. Відчуваючи, що я вже на межі, вирішую зателефонувати друзям і родичам. Мені кажуть, що ніхто не знає куди дзвонити.

Знаходжу в кишені папірець з правильним номером рятувальної служби. Кажуть: а чому ми повинні шукати тебе, ти ж підписався, що не підеш в гори! Вже потім мені сказали, що рятувальники кілька годин чекали дозвіл з Ужгорода на мої пошуки. Тим часом, я повільно помирав у бурі. На морозі в мене розрядились 4 телефони. Я знайшов на підніжжі Говерли пірамідку з каменю і сховався за нею.

Я міг включати один телефон на 5 сек для зв’язку з рятувальниками і далі тел виключався. Мені сказали чекати на місці і що за мною йдуть. Але йшли хвилини, потім години і ніхто не приходив. Спочатку була надія, що хтось прийде, але через кілька годин очікування вона пропала. Буря тривала. У мене почалися судоми ніг. Я набрав рятувальників і мені сказали: “Йди або загинеш!”. Я пішов і піднявся на гору Брескул.

Хотів знову набрати рятувальників, але жоден тел вже не включався. Вдалині я побачив світло вогнів із села і почав рухатися в їх напрямку. Але вони були дуже далеко. Одна палиця у мене полетіла вниз по схилу і я йшов, тримаючи палицю, що лишилась, в одній руці, а в іншій – ліхтарик (налобного в мене у той час не було). Я вирішив скоротити і спустився прямо вниз через обрив кулуара. Потім я пошкодував, що так зробив.

Схил був дуже крутим і важко було спускатися вниз. Я двічі зривався і зарубувався лижною палкою, через що злегка погнув її. Далі на моєму шляху зустрілась непрохідна стіна з тростини, доводилося повзти, щоб її подолати. Так я спустився на нижній кулуар і переді мною постали нові проблеми. Снігу було вище колін і ліс перекрив мені вид вогнів.

Далі я наштовхнувся на потік і думав, що він виведе мене в село до людей. Але без бахіл і снігоступів було нереально йти. Я випадково став у воду і промочив черевик, рукавиці теж були мокрі. Я зайшов у ліс, а там суцільний бурелом завалений снігом. Я провалився по груди і ноги висіли в повітрі. Вилізши, я наштовхнувся на величезний слід ведмедя. Подумав, що це поганий знак, але йти більше не міг, так як сніг був глибоким і не було видно куди іти. Мусив ночувати в лісі, а в мене не було ні намету, ні спальника.

Їжі й води теж не було, я їв сніг.

Підпалюю газету, а вона відсиріла і не горить. Довелося спалити прапор, щоб розпалити вогонь. Через 2 хвилини я почув за 30-40 метрів від себе жахливий рев ведмедя, серце пішло в п’яти, але він боявся вогню і не підходив. Я зрозумів, що сиджу в лігві ведмедя. Дрібні гілки швидко прогорали і багаття згасало, мені доводилось постійно одягати черевики і йти шукати дрова.

Було близько 12-15 градусів морозу.

Я кинув рюкзак на сніг і ліг на нього, зняв черевики і шкарпетки, адже вони були мокрі. Я заснув і чую що за спиною, щось підійшло і реве на мене, але у мене вже не булo сил. Подумав “Їжте мене”. Потім вночі прокинувся від жахливого холоду, бачу – багаття згасло. Я знайшов в кишені квиток з потяга і знову мені вдалося розпалити вогонь. Далі я прокинувся під ранок від сильного холоду, я тремтів, були сутінки, мені не хотілося нікуди йти, тому чекав, щоб просвітліло.

Рятувальники встигли кілька разів мене поховати. Казали, в таких умовах не виживають.

Настав ранок 25.12.2016 і я сказав собі: “Ти повинен вижити!” і продовжив боротьбу. Я дав собі завдання вийти на хребет, але вже з іншого боку кулуара. Сніг був розсипчастим і глибоким, іти не міг, мені довелося повзти, щоб вибратись. Я доліз до кущів і почав підтягуватись за гілки.

Було дуже важко. 2-ий день без води і їжі.

Я ставив собі проміжні цілі: дійти то тієї ялинки або ще чогось, за це була нагорода – міг їсти сніг. Я виліз на хребет і зателефонував рятувальникам, на щастя тел включився і я зміг додзвонитися.

Далі я вийшов на гору і повідомив рятувальникам номер стовпчика гори. Це була Пожижевська. Була 11 ранку, мені сказали, що знають де я і йдуть за мною.

2 дні випускали купу сигнальних ракет, але через туман я їх не бачив. Знову йшли години, я дзвонив і питав рятувальників, де вони. Постійно була одна і та сама відповідь: люди йдуть, шукають.

Була вже 10 вечора, ніхто мене не знайшов і я знесилений ліг вмирати. І тут я прокидаюся і бачу, що мене хтось б’є лижною палицею, я зрозумів, що рятувальники знайшли мене.

Нагодували салом і самогонкою. Спочатку я падав через кожні кілька метрів, але після м’ятної цукерки почав йти нормально. Мене спустили на метеостанцію Пожижевська, потім на Заросляк.

На мої пошуки задіяли рятувальників трьох областей, за деякими даними від декількох десятків до трьох сотень людей.

Я втратив 8 кілограмів ваги, не міг нормально ходити і обморозив праву руку (не відчував її цілий місяць). Легко обморозив ноги. Ходив на крапельниці в лікарню. Там люди мене впізнавали, через газети та телевізор, говорили що я зірка, але мені було не до сміху.

Трагедія трапилася через несерйозну підготовку. Не було елементарних речей: бахіл, джіпіеса, павербанка і всього іншого. Я вперше наштовхнувся на серйозного супротивника, на розлючену міць стихії. Я бачив багато бур, але ця була особливо сильною.

Я сказав собі, що більше не ходитиму в гори, але передумав через тиждень. Головне – не опускати руки після однієї помилки, а зробити висновок і продовжувати в тому ж дусі!

Через місяць я повів людей на Говерлу. Ми знову потрапили в бурю, але вона вже не була 90-го левела. І вся команда вдало піднялася і спустилася. Потім я піднявся на Ельбрус. І досі ходжу в гори. У всіх бувають помилки, не помиляються тільки ті, хто нічого не робить. Також хочеться подякувати родичам і рятувальникам за мої пошуки.

P.S. Я не кажу кінець, я кажу: “до зустрічі на новому треці!”.