Новини Закарпаття > Версія для друку > Шаркань – закарпатський дракон, що прийшов колядувати

Ми – на Хустщині, у селі Бороняво, що в якихось десяти кілометрах від райцентру. Ми спеціально приїхали сюди за тиждень до Різдва (бо в урочний день буде не до нас), аби подивитися, як «репетирують» колядницькі ватаги, що пізно ввечері 6 січня ходитимуть по селу з унікальною колядою, яку співатимуть під супровід… дракона.

Називається він, дракон себто, Шаркань – і вірте чи ні, існує така колядницька традиція лише в Бороняві. І раз на рік усім селом, а головно, у тих дворах, де є дівчата на виданні, на Шаркань чекають, як на диво. І воно трапляється, змій оживає і йде колядувати – разом із легенями, які цьогоріч планують женитися. Час від часу також із цією традицією артисти Боронявського клубу виїжджають – наприклад, в Ужгород на тематичний фестиваль, або до сусідньої Словаччини – там цікавляться не тільки своїм фольклором, а й чужим. А в Україні, на Закарпатті, боронявська Шаркань тим часом уже п’ять років здобуває собі звання нематеріальної спадщини – і ніяк не здобуде.

Показати нам колядування із Шарканню, розповісти про минуле та сучасне збереженої традиції, погоджується завклубу в Бороняві пані Людмила Бонкало. Ми заходимо до клубу, за годину тут мають зібратися хлопці, які ходитимуть цьогоріч із Шарканню – обіцяють нам заколядувати, як на Святвечір. А поки їх чекаємо, маємо змогу поговорити.

- Ми вже п’ять років проходимо комісію на здобуття статусу нематеріальної спадщини, – розказує пані Людмила. – Маємо велику надію, що в цьому році нам це звання таки дадуть. І це нам не тільки про честь і славу потрібно (хоча найперше саме через це, бо Боронявська Шаркань – справді єдина, такого більше нема ніде) – але разом із тим, можливо, у нас буде змога хоча б костюми придбати для артистів ансамблю, бо зараз за межами села виступаємо у зичених. (Удома на Святвечір хлопці, як колядують із Шарканню, одягаються по-сучасному: білі сорочки, штани, черевики – як до церкви чи на свято, – авт.).

Але чому я із цього почала: цей довгий процес проходження щорічних комісій мене змусив попрацювати над питанням – я опитала всіх старожилів – віком 85-90 років, котрі самі колись ходили із Шарканню у Бороняві, котрі пам’ятають, як їм батьки та діди розказували про свої коляди. Цікаво, що ніхто не розповів про походження цієї традиції – але усі як один кажуть, що в Бороняві ще не пам’ятають такого року, аби Шаркань не носили.

- Мені доводиться їх збирати щороку, бо я хочу, щоби це жило, бо це – наша гордість. А у хлопців не горять очі… Хоча от коли запросили минулого року на колядницький фестиваль до Словаччини нас із Шарканню – уперше побачила, як у них очі загорілись – один перед одним зголошувалися.

Правду каже Любов Іванівна: мовляв, не пам’ятають люди такого року в Бороняві, коли б Шаркань не оживала. Щороку ходять зі змієм дві-три громади легенів селом, і ходили навіть у часи, коли їх переймали та Шаркані ламали. Але ходили! На цей рік підуть дві Шаркані по селу – понесуть їх 20 хлопців, зайдуть приблизно у 20 дворів.

- Традиція така, що колядувати із Шарканню йдуть легені, які планують женитися – ті, що вже відслужили армію чи закінчили навчання, від 20-22 років, молодші вертепи носять. Збираються ватагою по 8-10 чоловік, беруть музикантів – баян, скрипка та Шаркань (цей дракон вистукує в ритм колядці). Зі змієм ідуть колядувати хлопці до дівчат, Шаркань до неї в хату несе та стукає нею саме той хлопець, хто із тією дівчиною любиться та планує її брати за жінку. Це його честь – добре відколядувати із Шарканню: він має мати велику силу в руках, аби того змія втримати, аби вправно ним поводити по хаті, нічого не перевернути – бо ганьба буде! У кожному дворі хлопці, що водять змієм, міняються. Йдуть колядувати по наперед складеному списку хат, і господарі оповіщені, що до них Шаркань прийде – чекають цього як свята. Ви би бачили, яка то радість для людей: збираються цілими сім’ями, сусіди приходять, це неймовірні відчуття! За коляду із Шарканню ґазди дають добрі гроші – по 500 гривень та пляшку горілки в бесаги. Гостять добре – але оскільки це Святвечір, то вечеря пісна й ні грама алкоголю: гріх, бо колядувати маємо завершити до опівночі, коли в церкві та монастирі починається святкова всеношна. А гроші, зібрані під час колядування, хлопці пополам – у нас дві церкви в селі, православна та греко-католицький монастир, то дають половину туди, половину – туди. Собі хіба горілку лишають!

Виглядає цей процес так: хлопці з музиками заходять у двір до господарів, співаючи Тропар Різдва («Рожденство Твоє, Христе Боже наш!»), із цим доходять до дверей, їх зустрічають господарі та заводять до хати. А тоді колядуємо колядку, під час якої водять Шарканню – «Радость нам ся являє, Діва Сина раждає! Небеса, небеса, небеса поють, поють! Ангели ся удивляють, пастиріє поклін дають Нарожденному». Під час колядування легінь, що тримає Шаркань, ритмічно вистукує нею в такт пісні – то треба уміти, бо цей ударний інструмент – не з легких. Під час заспіву хлопець водить змієм по хаті, нахиляє його до дівчини, трясе його головою, а дівка повинна потріпати Шаркань за язик, що висить із пащі, а до рота покласти цукерку. Легінь б’є Шарканню тільки на приспівах. Після цієї колядки співають ще одну – «Небо і земля» або іншу якусь відому, сідають до столу, а тоді прощаються, дякують та йдуть далі.

Якщо раптом приходимо у хату, а дівчини нема (вибігла кудись абощо), за це ялинку перевертають, колядуючи, із ялинки прикраси познімають та розкидають, або й майбутній тещі Шаркань по чолі цоркне – то так хлопці сердяться, мовляв, куди, мамо, дівку з хати пустили? Це вважається образою, виявленням неповаги. А ще давніше подушки перевертали на ліжку – оті, що пірамідою вистроєні були на ліжку. Але таке буває рідко.

- Часто буває, що в цьому ж році й гуляють весілля – здебільшого, на осінь, – каже Людмила Бонкало. – Але є у нас хлопці, які по два-три роки із Шарканню до дівчат ходять, а не женяться, – каже Людмила Іванівна. – Як правило, щороку носять Шаркань нові хлопці – вони перед святами ходять тренуватися вибивати змієм – це не дуже легко, не хочеться осоромитися, як часом люстру розіб’ють. А на виступи чи фестивалі ходимо одним колективом – нам треба презентувати себе, треба, аби добре били Шарканню, попадали в такт, тримали паузи та ритм, красиво трясли головою змія…

- Ні, нема, навіть якщо хлопець із Боронява, а дівчина із сусідньої Сокирниці, то в сусіднє село із Шарканню громада колядувати ніколи не йде, – каже Людмила Бонкало. – Хоча знаємо, що у сусідній Румунії є схожа різдвяна традиція – там у деяких селах також носять змія під час колядування. Але із ним не заходять до хати, а просто стукають ним у вікно – наче викликаючи господаря. У нас це виглядає зовсім інакше.

Тим часом у клубі зібралися хлопці – різного віку, від 20-ти до 26 років. Людмила Бонкало виносить двох зміїв – одноголового та з трьома головами. Роздивляюся та тестую конструкцію: вона проста, це дощечки, збиті навхрест таким чином, що при натисканні на кінці змій витягується, а як відпустити – він знову складається. Важить конструкція наче й небагато: менший, одноголовий – 5 кг, триголовий – близько 7-и. Але коли випускаєш змія – ним важко управляти, потрібні певні навички, ну, й сильні руки: ним справді важко вистукувати.

- Це старі Шаркані, їм понад 50 років, вони вже багато разів ламалися – тоді майстри або доточують дощечки, або вкорочують змія. Зроблені з липи – беруть спеціально легке дерево. Дубовий би довше прослужив, але буде надто важкий, – пояснює Михайло Берец, який уже 5 років носить Шаркань до боронявських дівчат – та все ніяк не вжениться. Але тепер от запевнив: цей рік уже точно востаннє!

І що вам сказати – відчуття неймовірні! Це навіть при тому, що ми не в ґаздівській хаті, а в клубі, і дівчина – не справжня наречена, а тільки грає роль. Але справжні хлопці, які тримають ці Шаркані й виконують руками оцей ритуальний маріонетковий драконячий танець перед дівчиною. Мимоволі любуєшся їхньою вправністю та силою: коли хлопці водять змієм у просторі перед собою, трясуть його головою – він оживає. А під час приспівів, коли настає час ритмічно вистукувати змієм, видно, наскільки це справді фізично важко – як прогинаються молодецькі спини, як грають м’язи. І як це красиво, граційно! Як естетично виглядають оці рухи молодецького тіла! Це справді добра нагода показатися у всій красі перед майбутньою обраницею: дивися, мовляв, моя жоно, от який він – я! Це демонстрація себе перед дівчиною у дозволених традицією рамках – на виду у майбутніх родичів та молодецької громади. І чудово, що цей звичай живе зараз – бо сучасна культура мало дає молоді схожих нагод. А такі моменти справді запам’ятовуються на усе життя, про них потім дітям розказують. Тому боронявським дівчатам, що мають таких боронявських хлопців, можна сміливо по-доброму позаздрити.

- Я дивлюся на молодших за нас хлопців, і не маю переконаності, що вони за два роки теж носитимуть Шаркань, – каже Ярослав Можарович, легінь, який цього року теж укотре вже понесе до дівки Шаркань. – Якісь вони мляві, худі, слабі… Але водночас хочеться, аби ця традиція у нас жила, – каже Ярослав. – Такого ж більш ніде нема, хіба в Китаї оті дракони. Але де той Китай! А це – наше, рідне, своє, боронявське! Я гордий від того, що мій няньо носив Шаркань, я ношу, і стоятиму на тому, аби мої діти теж носили! – каже легінь.

- Казки такі ходять по селу, що колись, кажуть ще 300 років тому, побудували в Бороняві монастир. Православний – це зараз він греко-католицький (але громади у нас добре живуть). Ото, поселилися там монахи і вони посилалися на слова з Біблії. У Псалтирі, в 17-й кафизмі (частина Псалтиря, – ред) зазначається, що коли народився Ісус Христос, усе на землі раділо – усе, і навіть змії. Вони посилалися на це, і є перекази, що спочатку ці брязкальця-змії саме під цю колядку задзвеніли під стінами монастиря, на доказ того, що всі, навіть змії, радіють Нарожденному. Так вони хотіли доказати ту радість і пускали Шаркань біля стін монастиря наверх. «Радость нам ся являє, Діва сина Раждає» – із тих часів і досі ця колядка колядується лише на Святвечір і лише з Шарканню. Можливо, потім ця традиція у селі набула такого вигляду – але того вже нам ніхто не скаже.

Мені це пояснення видалося і таким, що намагається втиснути у християнські рамки народну традицію – скажімо, як і взагалі колядницьку, що була від початку язичницькою. Адже відомий факт, що змій у християнській традиції – зовсім не позитивний персонаж, ми його зустрічаємо потоптаним такими християнськими героями як Георгій-Юрій Переможець чи Архангел Михаїл, власне, змій – це антипод Христа, чого б це раптом йому витанцьовувати на честь його народження?

- Я вперше описав цей звичай ще на початку 90-х років. Це справді унікальний факт, що цей звичай – за своєю природою розважальний, світського характеру, зберігся тільки в одному селі. Примітно, що самі боронявці кажуть, що існував він тут із незапам’ятних часів. Саме слово шаркань – угорське, воно означає «дракон». А от як можна цей звичай пояснити, як прояснити його етимологію – на це все ще потрібно пролити світло. Закарпатська Шаркань ще чекає своїх дослідників.

Обласний бюджет Закарпаття-2018: кому, скільки й на що? •«Не розкрутили б і пивний ларьок»: відомий журналіст розвіяв головний міф про олігархів •Шаркань – закарпатський дракон, що прийшов колядувати — Репортаж (+ФОТО, ВІДЕО) •Бограч, шовдарь і кнедлі: кумедне відео про закарпатську гастрономію (ВІДЕО) •На Закарпатті безхатченко вбив свого «сусіда» прямо на ринку (ФОТО) •Водій вантажівки із Закарпаття збив жінку-пішохода на Хмельниччині •Моторошне вбивство: На Закарпатті зарізали молодого чоловіка •Закарпаття “атакує” небезпечна хвороба (ВІДЕО) •У 102 роки без окулярів плете шкарпетки на всю родину закарпатка Василина Сятиня (ФОТО) •«Колядовання Хустецької долини» вже втретє можна буде почути в Нижньому Селищі на Хустщині •Що таке Святвечір і що не можна робити в день перед Різдвом •Із 1 січня закарпатці мають підписати договори з сімейними лікарями (ВІДЕО) •

630_360_1515160106-6203Ми – на Хустщині, у селі Бороняво, що в якихось десяти кілометрах від райцентру. Ми спеціально приїхали сюди за тиждень до Різдва (бо в урочний день буде не до нас), аби подивитися, як «репетирують» колядницькі ватаги, що пізно ввечері 6 січня ходитимуть по селу з унікальною колядою, яку співатимуть під супровід… дракона.

Показати нам колядування із Шарканню, розповісти про минуле та сучасне збереженої традиції, погоджується завклубу в Бороняві пані Людмила Бонкало. Ми заходимо до клубу, за годину тут мають зібратися хлопці, які ходитимуть цьогоріч із Шарканню – обіцяють нам заколядувати, як на Святвечір. А поки їх чекаємо, маємо змогу поговорити.

- Це старі Шаркані, їм понад 50 років, вони вже багато разів ламалися – тоді майстри або доточують дощечки, або вкорочують змія. Зроблені з липи – беруть спеціально легке дерево. Дубовий би довше прослужив, але буде надто важкий, – пояснює Михайло Берец, який уже 5 років носить Шаркань до боронявських дівчат – та все ніяк не вжениться. Але тепер от запевнив: цей рік уже точно востаннє!

- Я дивлюся на молодших за нас хлопців, і не маю переконаності, що вони за два роки теж носитимуть Шаркань, – каже Ярослав Можарович, легінь, який цього року теж укотре вже понесе до дівки Шаркань. – Якісь вони мляві, худі, слабі… Але водночас хочеться, аби ця традиція у нас жила, – каже Ярослав. – Такого ж більш ніде нема, хіба в Китаї оті дракони. Але де той Китай! А це – наше, рідне, своє, боронявське! Я гордий від того, що мій няньо носив Шаркань, я ношу, і стоятиму на тому, аби мої діти теж носили! – каже легінь.

- Казки такі ходять по селу, що колись, кажуть ще 300 років тому, побудували в Бороняві монастир. Православний – це зараз він греко-католицький (але громади у нас добре живуть). Ото, поселилися там монахи і вони посилалися на слова з Біблії. У Псалтирі, в 17-й кафизмі (частина Псалтиря, – ред) зазначається, що коли народився Ісус Христос, усе на землі раділо – усе, і навіть змії. Вони посилалися на це, і є перекази, що спочатку ці брязкальця-змії саме під цю колядку задзвеніли під стінами монастиря, на доказ того, що всі, навіть змії, радіють Нарожденному. Так вони хотіли доказати ту радість і пускали Шаркань біля стін монастиря наверх. «Радость нам ся являє, Діва сина Раждає» – із тих часів і досі ця колядка колядується лише на Святвечір і лише з Шарканню. Можливо, потім ця традиція у селі набула такого вигляду – але того вже нам ніхто не скаже.

А крім цього колядницького звичаю, закарпатці добре знають змія-шарканя із казок. Таких є маса і в горян, і в долинян. От наприклад, «Таємниця скляної гори»: «А недалеко від столиці була скляна гора, і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії-шаркані. Один шестиголовий, другий – восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії-шаркані прилетіли у царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок. І ще от – у «Казці про силача Івана»: «Почувся Іван, що баба-шаркань украла три царські дівки й зробила їх жонами своїх синів… Іде Іван глядати бабу-шарканя і насамперед потрапив до старшої дівки. Поклонився, а вона заплакала: – Йой, тікай скоро, бо прийде мій чоловік-шаркань та тя вб’є. У нього три голови».

І якщо провести паралелі саме з казками, то всюди ми маємо героя, який приборкує змія – а також дівчину, заради якої це зроблено (або яку від змія урятовано). Чи мають ці сюжети стосунок до цієї боронявської традиції, чи ні – тут, видно, не одного доктора наук треба спитати. Тому, власне, й запрошуємо цим репортажем до публічного обговорення. І маємо надію, що цьогоріч закарпатську Шаркань таки визнають нематеріальною спадщиною. Це допоможе традиції, як мінімум, стати відомою по всій країні – своє треба знати й берегти.