Підземне місто. Які секрети приховують Середнянські винні підвали?

Кореспонденти Укрінформу побували в унікальних винних підвалах ХVI століття – найстаріших у країні та Європі

Потрапити до середнянських підвалів може кожен – вас зустрінуть, проведуть унікальним підземеллям з бочками, за бажанням зможете продегустувати вина за столом, за яким гостили ними усіх українських президентів крім Януковича та Порошенка (перший, подейкують, не доїхав), ну, а другий надто рідко навідує Закарпаття.

Пам’ятають ці стіни й одіозних соціалістичних вождів – як-от Брежнєв, Гусак, Чаушеску, Кадар, Наджибулла. А тепер за цим столом може посидіти звичайний турист – скуштувати добре середнянське вино, а те, що найбільше сподобалося – купити за помірною ціною і повезти додому. Про екскурсію варто попередньо домовлятися, якщо ж приходити без попередження – то тільки у будні.

Нас на вході зустрічає незмінний екскурсовод на «Леанці» – пані Лариса Большакова. Разом із нею йдемо гуляти підземним містом (час від часу до нас долучаються заїжджі туристи).

Вона працює тут 48 років – пам’ятає добрі славні часи «Леанки», до честі – не покинула завод й у проблемний період. До слова, виглядає Лариса Іванівна також на 50. Пані жартує, що чудово збереглася саме завдяки підвалам – тут, мовляв, для цього сприятлива атмосфера: за сталої температури та вологості добре зберігаються не тільки вина, а й жіноча краса.

На вході в підвали – незмінні угорські віночки з триколором – вони на Закарпатті є не тільки на наземних пам’ятках історії, а й під землею. У середянських підвалах, відомих, де речі, як турецькі, силами Консульства Угорщини встановлено погруддя Іштвану Добо. Це національний герой Угорщини, сім’я якого свого часу володіла землями у Середньому. Саме він і доклався до виникнення цих підвалів.

– У 1552 році Іштван Добо прославився тим, що в угорському містечку Егер його гарнізон із близько 2 тис. воїнів 38 днів утримував облогу міста проти 120-тисячної армії турків-османів. З тих пір Добо – національний герой Угорщини. А за перемогу король Угорщини дав йому декілька тисяч полонених турків, саме вони й видовбали – вручну! – ці середнянські підвали кирками, – розповідає коротку історію виникнення підвалів Лариса Большакова. – Завершилось їх будівництво й укріплення у 1557 році. Скільки загинуло полонених турків на цих роботах та де вони поховані – невідомо.

Спочатку підземелля призначалися для військово-оборонних цілей: тут зберігали провіант і боєприпаси, також це місце могло бути добрим сховком для людей від ворога (саме для цього у підземеллі є три криниці, секретні виходи на поверхню у безпечних місцях, подейкують, що підземелля були з’єднані й із Середнянським замком, руїни якого досі збереглися у селищі). А могли ці ходи стати й пасткою для військ противника: у підвалах є три шахти із кам’яними люками. При потребі ці люки відкривались – і підвали за якийсь час затоплювалися водою з річки Веля, яка й досі тече в Середньому.

Проте через деякий час підземелля в Середньому втратили своє військове призначення – і тут почали зберігати вино. Власне, саме з цією метою їх використовують і нині.

Лариса Іванівна каже, що загалом, за правилами виноробства, у таких місцях не бажано би проводити екскурсії – це шкодить напою.

– Там, де зберігається вино, не повинно бути жодних зайвих запахів (бо воно має здатність їх убирати і псується від цього) та шуму, але якщо ми нині відмовимося від туристів – «Леанки» не буде. Це свого роду реклама – не тільки наших підвалів, а й натуральних живих вин. Тому ми змушені проводити екскурсії, щоби вижити і продати свою продукцію. Ми продаємо її напряму своїм постійним клієнтам, які свого часу потрапили до нас як туристи. Щодня відправляємо пакунки з винами по всій країні.

Цікаво, що відразу після виникнення винних підвалів Середнянські вина також відправляли, щоправда, доставкою минулих століть: обозами у дубових бочках – до дворянських дворів Європи та до Росії, цареві Петру І. Кажуть, під час прусського походу він зупинявся у Середнянському замку, там його пригостили місцевими винами, відтак, цар звелів купити тут виноградники й виготовляти вина, які мали доправлятися в Петербург до царського двору. Власне, з того часу лишилася згадка про царські виноградники в Середньому, а вина Петрові І відправляли звідси двічі на рік.

А загалом протягом століть у цих підвалах зберігали свої вина різні родини місцевих купців, вельмож і дворян, словом, у кого грошей вистачало. Власне, Середнянські винні підвали – це ціле підземне місто, з вулицями, що навіть мають свої назви.

– До приходу радянської влади (підприємство «Леанка» було створено тут 1946 року на базі малих приватних виногосподарств), коли ці підвали, як і виноградники, націоналізували, – каже Лариса Большакова, – кожна вулиця з бочками закривалася кованою брамою, на воротах був замок. Заходили у свої провулки тільки власники. Хоча це давно уже державне добро, а не приватне, ми досі зберігаємо назви цих підземних вулиць – Крицканя, Потайка, Керичанинка, Пріцканя, Арвайка, Дикунка… Загалом їх є біля тридцяти. Турки побудували тут підвали довжиною в 4,5 км, ми використовуємо тільки 2,3 км. Тут є 12 стін які замуровані, а що за ними – невідомо, хоча дуже цікаво. За весь цей час обстежень ніхто не проводив. А як ми уже казали, вино має властивість вбирати сторонні запахи – тому й не спішимо розмуровувати.

Пані Лариса звертає нашу увагу на те, що у підземеллі сухо. У подібних видовбаних у 70-х роках в скелях Закарпаття підвалах-гігантах (як-от в Бобовищі) – під ногами мокро, стінами стікає вода. Це через те, що ті підвали обвалювалися, тому їх укріпили бетонними стінами, які не «дихають» і конденсують вологу. А в середнянських підвалах усі ходи видовбані турками так майстерно, що за ці роки не було жодного обвалу! А що навколо пориста гірська порода – вулканічний туф, вони «дихають». Тому тут так затишно й сухо.

Тим часом ми підходимо до дегустаційної зали. На широкому овальному дубовому столі – дев’ять пляшок із вином: червоне сухе, біле сухе та десертні вина, столові, ординарні й марочне «Середнянське». Туристи призволяються, а ми тим часом зустрічаємось із нинішнім директором підприємства. Юрій Шестаков прийшов сюди майже п’ять років тому, до “Леанки” працював директором одного з найбільших державних виноробних підприємств Криму. Через сумнозвісні події був змушений вивезти всю сім’ю із Севастополя в Ужгород.

– Я сюди приїхав майже 5 років тому з Криму, – каже Юрій Шестаков. – І як людина, що може порівняти, скажу, що закарпатські вина кримським дають фору. Вони більш насичені і за смаком, і за ароматом – через природню вологу, якої тут достатньо. У Криму більшість виноградників на крапельному зрошенні, бо там багато сонця, і мало вологи. Такий виноград – як тепличний помідор: гарний, але не має того аромату та смаку. Я недавно був в Угорщині на нових винних підприємствах, які будуються за державні гранти, і вони теж не закладають під свої виноградники крапельне зрошення. Кажуть, що природна волога мінералізує і дає виноградові унікальний смак. Вино з такого винограду виходить якіснішим. Я ж, коли переїхав на Закарпаття із Криму працювати, привіз колекційні вина на пробу колегам, провели порівняльну дегустацію. Одностайно вирішили, що місцеве смачніше.

Власне, нам теж знаходиться місце за дубовим столом. Директор «Леанки» наливає до розмови свою гордість – марочне вино «Середнянське», біле сухе, зроблене із сорту винограду «Леанка» (це угорська назва, в перекладі одзначає «лань», інша більш відома в Європі назва цього винограду – «Фетяска альба»). Каже, це найкраще вино у світі, справжнє, переконує, що вдома найчастіше вживає саме його. За приємним вином починаємо розмову про будні «Леанки».

– За останні 5 років ми робили сім видів вин, у цьому році – 9 видів. Хоча рік поганий на врожай, але у нас були кошти, і ми змогли докупити винограду, закарпатського, завважте: наші вина робляться тільки з місцевого винограду (ми користуємося додатково урожаєм із завидівських виноградників, це Мукачівський район). На жаль, – каже Юрій Шестаков, – відновлювати свої наразі немає за що. Треба вкласти від 10 до 15 тис. доларів в один гектар, а віддача почнеться на четвертий-п’ятий рік, і вино ж потім ще треба зробити й продати. А є ж іще ризики: п’ять років у нашій державі – це досить великий термін, враховуючи часті зміни в законодавстві, кліматичні умови – ще один чинник, який збільшує ризики. Без інвестора піти на таке – це вірна загибель для виноробного підприємства. А інвестора залучити не можемо (хоча є люди, які готові вкладати в «Леанку»), бо ми досі єдине у всій країні державне підприємство, яке переробляє виноград, і яке працює, а не стоїть. Усі решта подібні до «Леанки» держпідприємства потонули: хто в кредитах, хто не витримав податкового тиску, хто не зміг прилаштуватися до вимог ринку.

Ми поки на плаву, підтримуємо свою сировинну базу – обробляємо виноградники, на жаль, дуже багато площ із європейськими сортами втрачено. Трамінера, із якого робили інше знамените леанківське вино – «Троянду Закарпаття» лишився мізер, зо дві сотні кілограм.

Але є й інша проблема. Для того, аби зробити «Троянду» – цукристість у трамінері має бути не менше 24 %, навіть у кращі часи це вино робили не кожен рік. А зараз літо не таке довге – і цукристість часто не дозволяє зробити заплановане вино. Щороку підлаштовуємось. От у цьому році урожай непоганий був, виноград був, але цукристість нам не дозволила зробити так само знамените десертне «Іршавське», на яке теж стабільний попит, тому зробили «Гроно Закарпаття».

– Раніше ця програма діяла – я нею користувався, коли працював у Криму. В 2014-му її призупинили, а з цього року це фінансування знову відновлюють, на виноробство в МінАПК також передбачаються кошти. Власне, будемо пробувати.

– Справді, площі під ізабельними сортами замінюють на європейські сорти. У Європі була серйозна боротьба за знищення цього сорту, так, наприклад, у Словаччині свого часу платили 10 тисяч євро за гектар розкорчовки “Ізабели” і 15 тисяч – за закладку на її місці європейських сортів. Основним аргументом було те, що при бродінні “Ізабели” виділяється велика кількість метилового спирту. Насправді, невелика кількість метилового спирту виділяється при бродінні будь-якого винограду у різному співвідношенні. Але що стосується “Ізабели”, то кількість метилового спирту в вині з неї майже втричі менша, ніж вимагають європейські стандарти: 80 одиниць із дозволених 220-ти.

Тому боротьба з «Ізабелою» – це насправді боротьба Європи за свій ринок. Ми ідеалізуємо Європу , але в ній теж відбуваються процеси, з якими ми боремося в Україні – це лобіювання інтересів потужних транснаціональних корпорацій, бо хто справді виграв від розкорчовки “Ізабели” – то це великі хімічні концерни, які виробляють засоби захисту винограду. “Ізабела”, на відміну від європейських сортів, не потребує 15-разової обробки засобами захисту, а це великий сегмент ринку.

Ну, й варто зазначити, що останніми роками навіть європейці дещо переглянули відношення до цього сорту винограду – в контексті виробництва екологічно чистої продукції. Адже популярність біопродуктів із кожним роком зростає і вимагає відсутності обробки сировини хімічними речовинами.

– Насправді – ні. За останні 5 років найбільша проблема “Леанки” в тому, що система оподаткування налаштована так, що якщо підприємство потрапляє в борги, воно з них вийти не може – відсутній механізм реструктуризації цих боргів. У нас був податковий борг, ми сплатили 100-тисячну заборгованість у січні 2016 року за 2014-й, і нам одразу ж нарахували штрафні санкції та пеню у розмірі 94 тисячі. Тобто, як тільки ми починаємо погашати борги – наша заборгованість збільшується майже вдвічі. Якщо би ми ці роки платили борги замість того, щоб обробляти виноградники – ми би вже не існували.

Ми не в рівних умовах із приватними підприємствами. Ми держпідприємство, яке не підлягає приватизації. З одного боку це добре, бо захищає наше майно від примусової реалізації за наявності податкового боргу, як це відбулося з більшістю держпідприємств Закарпаття, із іншого боку – ми не можемо користуватися кредитуванням. Приватні підприємства можуть брати і навіть не повертати кредити, а ми їх в принципі не можемо взяти. Так само і з виноградниками – ми можемо знайти інвестора, який дасть гроші на відновлення виноградників. Але хто ж їх дасть за таких умов?

– Тут теж є деякою мірою парадокс – бо ми гігант, який працює не на повну міць, тому маємо в результаті таке собі державне крафтове виробництво вина. У нас обсяг виробництва близько 100 тис. пляшок на рік. Ми співпрацюємо зі споживачем напряму – висилаємо продукт перевізниками, плюс – продаж на ярмарках, туристам під час екскурсій, продаємо тут у власному спеціалізованому магазині та у двох таких же магазинах Ужгорода. Усі наші покупці – це туристи, які одного разу приїхали, і більше без “Середнянського” вина не можуть.

Пропозиції від національних мереж надходять, але обсяги можливих поставок перевищують наш річний обсяг виробництва. Але ось такий спосіб продаж має і свої плюси. Ми знаємо свого споживача, він знає і довіряє нам. Ми тримаємо марку, тримаємось на плаву, – як уся країна, до кращих часів. А там побачимо, як воно буде. Головне, не зупинятися.