Чому Закарпаття є некоронованою столицею дипломатів України?

Вони знають, де, що, як і коли сказати. Та оскільки маємо майже сотню професіоналів, то річ зараз про таку дипломатію, як державна служба. Бо, як відомо, на найвищому рівні існують посли, посланники, повірені у справах тощо. Зауважимо: радянська доба була значно біднішою на дипломатів-професіоналів (секретарів посольств, консулів, радників) із Закарпаття. Не секрет, вони були (п.п. Орос, Логойда), але працювали або у Москві, або займали другорядні “крісла” у посольствах, консульствах, торговельних представництвах зарубіжжя тощо. А ось незалежна Україна зуміла врахувати такий нюанс, що ми область прикордонна та надати цьому певного значення. Тобто ефективно використати таку особливість нашого розташування. Отже, проаналізувавши, умовно кажучи, базу даних з дипломатичними прізвищами, виходить, що найкраще знаємося у такій сфері, як міжнародна політика.

Слід сказати, що у грудні минулого ркоу країна відзначила черговий день дипломатичних працівників. Тож професійне свято завітало до цієї категорії (до того ж немалої) краян (між іншим, президентський Указ Віктора Ющенка про встановлення “дипломатичної” дати з‘явився у листопаді 2005 року). Дехто із закарпатців уже пішов із дипломатичної роботи на пенсію, дехто і надалі служить Україні за кордоном, визначає там її політику тощо. Навряд чи знайдеться ще така область, яка б державі дала стільки дипломатів, як Закарпатська. Судіть самі: десять повноправних і високорангових послів (Надзвичайних і Повноважних) у низці країн світу, серед них, зокрема, уродженець В. Копані Іван Довганич

(Ірак, В‘єтнам), мукачівець Василь Дурдинець, рахівчанин Орест Климпуш (обидва працювали у Будапешті),

вихідець із Загаття Сергій Устич (колишній голова облдержадміністрації був послом у чеській Празі та у Словаччині),

берегівчанин Юрій Мушка (Корея, Угорщина – двічі, Словаччина),

екс-очільник ЗОДА Олег Гаваші, Іван Грицак (Словаччина, Польща), ужгородець Ігор Дір ніс дипломатичну службу навіть у Швейцарії тощо.

На сьогодні з-серед закарпатців найвищу дипломатичну посаду займає вихідець із с. Часлівці на Ужгородщині Андрій Заяць, який має статус Державного секретаря Міністерства закордонних справ України.

Між іншим, відповідно до Указу глави держави удостоєний рангу Надзвичайного і Повноважного посланника першого класу. Стосовно його життєпису, то перебував у відрядженнях в Угорщині, Бельгії, Сенегалі, Гвінеї й інших країнах Африки та Близького Сходу. Фактично у міністерській ієрархії він другий після очільника цього відомства Павла Клімкіна. До речі, за дипломатичні кадри відповідальний саме наш земляк. І насправді, людина він екциклопедичних знань, володіє кількома мовами. А генеральних і консулів з числа краян значно більше. У цьому списку навіть свалявчани: щоправда, як колишній, так і нинішні.

У зв‘язку з цим хотілося б зауважити, що, приміром, Михайло Куцкір, який народився у Голубиному та працював першим секретарем Закарпатського обкому ЛКСМУ у роки так званого брежнєвського застою, працював у амбасаді Праги. Однак хоч якусь наймізернішу інформацію у Інтернеті про його посаду та роз‘яснення, чому після завершення дипломатичної кар‘єри залишився за кордоном, знайти так і не вдалося. Зараз він уже пенсійного віку, але довгий час займався будівельним бізнесом. Подейкують навіть про його мільйонні статки. Натомість 50-річний Ігор Федикович, маючи аграрну та магістерську освіту у сфері міжнародного менеджменту, не тільки очолював Свалявський район, але навіть спробував себе на дипломатичних хлібах. У “культурній” столиці Росії – Санкт-Петербурзі – працював генконсулом і у Північно-Західному федеральному окрузі, який об‘єднує 11 регіонів, забезпечував інтереси українців. Але у 2015 р. нашого земляка оголосили персоною нон-грата та змусили протягом 24 годин покинути це місто.

Між іншим, свого часу батько Ігоря Павло Антонович також був керівником цього району – і радянським, і партійним. В історії Свалявщини це перший такий прецедент, коли батько та син увійшли в одні й ті ж самі “владні” білодомівські двері. Зараз Федикович-молодший працює у консульстві України в м. Бельци Молдавської Республіки. Пан Ігор – не тільки здібний інженер-аграрій, але й хороший дипломат. Стосовно третього свалявчанина, що безпосередньо причетний до емзеесівсько-міжнародних справ і структур, дипломатичних у тому числі, то це, на жаль, покійний Степан Туряниця.

Він теж колишній керманич Свалявщини та, крім усього іншого, ще й наставник І. Федиковича. Як відомо, уродженець с. Кальник на Мукачівщині й філолог за фахом, згодом працював секретарем обкому партії, а відтак очолив представництво МЗСУ у Закарпатській області. У Вікіпедії сказано, що він є українським державним діячем, має дипломатичний титул радника І класу. Як кандидат наук і досвідчений фахівець у галузі міждержавних відносин, викладав на факультеті міжнародних відносин УжНУ (до речі, у офісі закарпатського представництва МЗС в Ужгороді його змінила Галина Гороховська з Мукачева).

А щодо інших закарпатців, то у амбасадах, посольствах і консульствах успішно працювали чи трудяться по сьогоднішній день відомі та знані закарпатці Іван Іванчо (колишній голова облради, нардеп ВРУ, очільник Берегівської райради), Володимир Буркало, Михайло Товт (останній теж у минулому український парламентарій та мер Берегова), Петро Петрище, Петро Токар, Ален Панов (уродженець Берегова), Іван Лукачук, Дмитро Керечанин (нині перший секретар українського посольства в Будапешті), Дмитро Керечанин, Юдіта Євчак, Андрій Лупак, Ласло Бабік, Іван Вашкеба (журналіст і наш колега), Василь Макар (Румунія), Іван Штефаньо, Тетяна Логойда, Іштван Карпатський, Карло Шімон, Вікторія Свереняк, Андрій і Олександр Варенкови, Сергій Ключкін, Валерій Святобог, Олександр Александров, Борис Лучок, Володимир Сірик (усі троє колишні генерали військової та правоохоронної сфери), Василь Химинець, Іван Бодюл (не переплутати з екс-керівником Молдавії), Іван Баранчик (генконсул у Бресті, Білорусь), малораківчанин Василь Марущинець, який, працюючи головою с. Великий Раківець (на Іршавщині), стаціонарно закінчив Дипакадемію України та займав високі посади в українських посольствах Німеччини, Казахстану, й інші. Є ще так звана категорія радників з економічних (для прикладу, берегівчанин, кандидат наук Олександр Сабелко був радником з економіки у посольстві України у Угорщині у 1999-2003 р.р.), політичних, гіманітарних, науково-технічних, військових чи правових питань, аташат, адміністративно-господарська частина, де також закарпатських прізвищ достатньо.

Звісно, ця замітка – тільки дещиця з дипломатично-закарпатської теми. Вона, безперечно, мала б бути розлогіша, повніша, насиченіша. Більше з цього приводу знають безпосередні виконавці завдань на території іноземних держав, які перед ними ставили МЗС і керівники цих зовнішньо-політичних відомств. Для довідки: за часи незалежної України їх нараховано аж п‘ятнадцять (перший Анатолій Зленко, тричі цю посаду займав Борис Тарасюк (1951 р. н.), Антон Бутейко обов‘язки міністра, як перший його заступник, виконував усього 5 днів, свої автографи на площі Михайлівській залишили також екс-прем‘єр Міністр Арсеній Яценюк і нинішній Президент Петро Порошенко (жовтень 2009 – березень 2010 р. р.).

Між іншим, з нагоди 100-річчя української дипломатії у фойє Закарпатської ОДА влаштували виставку, де можна було ознайомитися з цим амбасадорським напрямком нашого МЗС і роль у ньому закарпатців. Запросили, як вдалося дізнатися, на забаву не всіх тих, хто має стосунки до цієї служби. А деякі колишні “дипломати” самі вирішили не “ходити” тощо. Та, як бачимо, їх є чимало та із різних регіонів краю – від Ужка, як звикли казати, до самого Ясіня.

Певно, читача цікавить, як, мовляв, стають дипломатами? Однозначно відповісти складно. Одних на цю службу за кордон скеровують після успішної роботи в радівських і державних структурах, органах місцевого самоврядування тощо. Відповідальні посади в амбасадах займають колишні губернатори, очільники облрад, народні депутати, мери міст, відомі вчені, політики, які володіють мовою відповідної країни, знаннями у сфері міжнародних відносин тощо. Є чимало фахівців, які мають спеціальну освіту, себто випускники  Інституту міжнародних відносин насамперед. Наразі він є структурним підрозділом Київського національного університету імені Тараса Шевченка (із 1988 р.). Між іншим, у 1995 р. Інститут, згідно Указу Президента, його було визначено головним навчально-методичним центром з підготовки фахівців для роботи у сфері міжнародних відносин зовнішньої політики України. Сформований 1944 р. як факультет міжнародних відносин Київського університету, у 1971 р. на його основі було створено факультет міжнародних відносин і міжнародного права, який 1988 р.  реорганізовано в Інститут міжнародних відносин і міжнародного права. У грудні 1990 р. цю навчальну установу перейменовано на Інститут міжнародних відносин. Свого часу тут директорував нинішній ректор КНУ Л. Губерський. Однак це не єдиний виш, де вчать ази міжнародної політики та дипломатії. Як уже писалося, із 1996 р. існує також Дипломатична академії України, на базі якої підвищують свою кваліфікацію дипломатичні кадри, які працюють за кордоном і в галузі міжнародних відносин. У цьому навчальному закладі діють постійні короткотермінові курси для керівних працівників міністерства та інших осіб, призначених на посади послів, радників, посланників і генеральних консулів. Відрадно, що серед цієї, кажучи образно, гвардії, є і наші славні закарпатці-земляки.

 

Михайло ПАПІШ для Groza-news