Герби і печаті: Рахів, Великий Бичків та Ясіня

Із публікацій газети "НЗ", 1991.
На території Тячівського і Рахівського районів два міста — Тячів і Рахів. Причому перше одержало міський статус ще на початку XIV століття, а друге стало містом у 1957 році. На Рахівщині є ще один населений пункт, який у минулому мав статус містечка — нинішнє селище міського типу Ясіня.





Рахів



Перші згадки зустрічаємо в латинському тексті у формі “Рахів”. У документах XVIII — початку XX століть фігурує подвійна назва «Бочко-Рахо». Назва походить від однойменної річечки, що означає назву «Горіхово» (Горіховий Потік).

Рахівчани займалися переважно скотарством, зокрема вівчарством, полюванням, бджільництвом, рибальством, плотогонством. На правому березі Тиси видобували сіль. Наприкінці XVI століття (в 1600 році) тут налічувалося всього 14 селянських дворів, тобто приблизно 80 — 100 чоловік. У XVII столітті село входило до Хустської казенної домінії, а жителі стали від неї залежними. Інтенсивне зростання населення протягом XVII—XVIII століть одержало відображення у даних, що належать до 1828 року. Тоді в 423 будинках тут проживало більше 2000 душ. Правда, Географічний словник Угорщини фіксує дані 1839 року дещо менші — 1147 жителів, з яких 1085 — греко-католики і 162 — римо-католики (тобто угорці і німці).

Наприкінці XIX століття Рахів був зв’язаний залізничною лінією з Королевом і Чопом, а з другого боку – зі Льововом.

Спостерігається дальше інтенсивне зростання населення. У цей час (1900 рік) воно становило 5873 чоловіка, з них 4157 – русини, 896 – угорці, 772 – німці (до останніх двох національностей відносили і євреїв).

Майже через піввіку (у 1944 році) в Рахові налічувалося 12445 душ, які проживали у 3020 будинках. Станом на 1990 рік у місті 15 тисяч жителів.

Рахів і Рахівщина — батьківщина ряду видатних діячів культури. Уродженцем міста був видатний славіст, україніст, який навчався у Петербурзькому університеті, Олександр Бонкало (1880 -1959 pp.) Із 1919 по 1924 рік він очолював кафедру української мови і літератури в Будапештському університеті.

У Рахові вчителював чудовий український сатирик і гуморист уродженець Трибушан (нині Ділове) Марко Бараболя (1910 – 1945). Тут же похована народна поетеса Миколая Божук (1907 – 1938), уродженка Великого Бичкова. Видатний художник, співець природи нашого краю Йосип Бокшай (1891 – 1975) народився у Кобилецькій Поляні.

Стара печать Рахова не виявлена. Нам відомі два варіанти емблеми 20 – 30-х років нашого століття, які, очевидно, відображають мотиви попередньої печаті. На одній із них зображено голову оленя. На ній напис чеською мовою, а також українською, який гласить: «Съльський уряд Рахов».

Олень — краса Карпатських гір — символізує багатство фауни тутешніх місць. Це одна з найулюбленіших тварин геральдики, оскільки вважалося, що олень лише запахом своїм здатний відігнати змію. Це послужило підставою розглядати його як геральдичний знак боротьби зі злом. Іноді зображена лише оленяча голова, як на нашій печаті. Оленя прийнято зображати і стоячим, як ми бачимо на другому варіанті рахівської емблеми.

Емблеми Великого Бичкова і Ясіня



Перша згадка Бичкова належить так само як і Рахова до 1373 року, коли він фігурує у латинському тексті як Бочкоу. У документі 1442 року фігурує як «валаське»  (тобто румунське) поселення. В описах 1806 і 1808 років згадується як «Орос Бочко», тобто Руське Бочко.

Наприкінці XV століття село стало центром Beликобичківської казенної домінії. Значиа частина населення працювала на збудованій тут у першій половині XVIII століття лісопильні на ріці Шопурці. Жителі села працювали також плотогонами, спускаючи ліс по Тисі.

Станом на 1828 рік тут 438 будинків і 2720 жителів. Географічний словник Угорщини 1839 року дає лише 2197 жителів, з яких 1627 греко-католиків, 558 — римо-католиків (отже, угорців і німців). Важливою віхою в історії села стало заснування в 1868 році лісохімзаводу з участю іноземного капіталу. На «Клотільді» (так називалося підприємство) наприкінці

ХІХ століття трудилося більше 800 робітників. Із будівництвом залізниці і з подальшим розширенням лісопильного та цегельного заводу, що появився наприкінці XIX століття, кількість жителів досягла 5299 чоловік. Через 4 десятиліття (1944 рік) у Великому Бичкові 1637 будинків і 7426 жителів. Станом на 1980 рік у селищі міського типу налічувалося 8800 жителів.

На печаті Великого Бичкова 1844 року зображено селянина, який у поті чола оре землю двома волами. На ній напис угорською мовою: «Печать поселення Великий Бочко 1846». Виявлено також овальну печать Великого Бичкова 1781 року. На ній у пишному обрамленні в стилі барокко зображення того ж землероба, що оре волами. Судячи з напису, це печать казенного складу по зберіганню солі та іншої продукції, що у цей час був уже тут. Навколо своєрідного герба латинською мовою написано: «Печать казенного (камерального) депо Бочко. 1781».

Ясіня



Ясіня вперше згадується в латинському тексті 1505 року у формі «Єзен». У 1555 році появляється угорська назва «Керешмезе», що означає «Ясенева поле».

Жителі поселення займалися мисливством, рибальством, скотарством, обробкою дерева (виготовленням дранок, матеріалів для плотів). У 1672 році Ясіня стало частиною Великобичківської казенної домінії. На кінець XVIII століття (1775 рік) у селі 249 господарств, тобто приблизно 1000 – 1200 жителів. При цьому в списку населених пунктів 1773 року Ясіня вважається містечком. 28 рік тут уже 799 будинків. А чисельність населення в 1839 році – 2788 чоловік, із яких 2264 – греко-католики, 506 – римо-католики, 16 – євреї, 2 реформати. На кінець ХІХ століття (1900 рік) кількість жителів досягла 9029 душ. Ще через 40 з лишнім років у 3228 будинках села проживало 12717 чоловік, тобто Ясіня тоді був найбільшим за числом жителів населеним пунктом Рахівщини.

На печаті Ясіня 1863 року дерево, під яким чоловік пасе кіз. Це вказує на значення скотарства у житті общини. Напис угорською мовою: «Печать поселення Керешмезе 1863». Репродукція печаті була підготовлена для включення в гербівник населених пунктів Угорщини 1880 року. Цей малюнок зберігся у Національному архіві в Будапешті. На ньому є показання про забарвлення емблеми: фон — сріблястий, дерево і грунт — зеленого кольору.

Із публікацій газети “НЗ”, 1991

За матеріалами: https://www.kolyba.org.ua